Drop Down Menu
  • Знаменні дати: Лютий

1 лютого

175 років від дня народження Володимира Донатовича Орловського (1842—1914), українського живописця-пейзажиста.

Зображення:Орловський-Володимир-Донатович-1.jpgОрловський Володимир Донатович народився у Києві 20 січня (1 лютого) 1842 року. Початкову художню освіту здобув у 2-й київській гімназії у художника і педагога І. Сошенка. Згодом за підтримки Тараса Шевченка вступив і в 1868 році закінчив Петербурзьку академію мистецтв (з 1874 року — її академік, з 1878 року — професор).

Брав участь у діяльності малювальної школи М. Мурашка, був одним із організаторів Київського художнього училища. Після закінчення Академії вивчав сучасне мистецтво у Франції, де близько познайомився з творчістю майстрів так званої барбізонської школи, і саме його можна вважати першовідкривачем барбізонців для українського пейзажного живопису.

Після повернення із Франції з 1886 року В. Орловський живе постійно у Києві. Колишня приватна садиба Орловського розташована під №28 на Гоголівській вулиці. Бере участь у виставках київських художників, з успіхом проходять його виставки за кордоном. Він досяг визнання колег і широкого кола шанувальників мистецтва. Його картинами захоплювався й купував Олександр III, неодноразово пропонуючи художнику місце при царському дворі, на що Орловський не погоджувався. Він розумів, що, здобуваючи матеріальний добробут і високе становище в суспільстві, втрачає свою свободу: «Все моє життя — це живопис, ніщо інше в житті мене не цікавить».

Велика заслуга В. Орловського в тому, що він одним із перших серед українських художників почав розвивати тему українського національного пейзажу. Пізніше він напише: «Живопис люблю більше від життя, заради нього з дитячих років зазнав багато горя, прокляття батька, гіркі сльози матері...».

«Шукач сонця» - так називали сучасники Володимира Орловського.

У пейзажах майстра  природа постає в її поетичній принадності та величі.  У його картини закладено велику правду життя, де виразно лунає тема батьківщини й народу. Він одним із перших художників розвинув і підняв український пейзажний живопис на нові рубежі. Художник подарував світу багато картин. Серед них такі улюблені багатьма та відомі роботи як:  «Кримський пейзаж»,  «Жнива», «Перед шквалом», «Захід сонця», «Болото», «В степу», «Вечір», «Сівба», «Лісовий зруб», «Піски», «Село», «Рибалки» та багато інших.

У 1914 році, під час перебування в місті Нерві в Італії, Володимир Орловський помер. Похований  в Києві на Лук'янівському цвинтарі.

 

120 років від дня народження Євгена Филимоновича Маланюка (1897— 1968), українського поета, мистецтвознавця, літературознавця.

імператор залізних строф

український Одіссей

поет-воїн

«пражанин».

Картинки по запросу Євгена Филимоновича МаланюкаЄвген Филимонович Маланюк народився Євген Маланюк 1 лютого  1897 року в селищі Новоархангельськ, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер Кіровоградської області), помер 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку.

Євгенові Маланюку довелося стерпіти 48 еміграційних літ. Проте йому судилося ненайважча доля. Він усе ж обминув Соловки чи Колиму, а  точніше – ранню смерть і, головне, не був переслідуваний творчими кон’юктурами. Він прожив поза Україною, але з Україною в серці.

Доля жорстоко обійшлася з родиною Маланюків. У діда Василя і баби Євдокії було 22 дітей, з яких залишився лише один син Филимон. Цей Филимон і був батьком Євгена Маланюка. Мама Євгена звалася Гликерією, була вона донькою чорногорця Якова Стоянова, військовина із сербських осадчих...

Класиками можна визнати тих, чиї ідеї і думки актуальні навіть через століття, і чий патріотизм доведений збройною боротьбою за незалежність України. Саме такою особистістю і був Євген Маланюк, який у 1917 р. 20-річним прапорщиком став добровольцем армії УНР, 3 роки захищав її незалежність на полях Громадянської війни, вимушено емігрував після інтернування петлюрівської армії в Польщі.

Осмислення Маланюком уроків поразки України у війні 1917-1920 рр. розкрило в ньому талановитого поета, філософа та історика, чиї ідеї... актуальні донині. Що правда занадто жорстокі і неупереджені ці висновки Маланюка. Будь-якій людині набагато приємніше чути про себе позитивні речі, ніж правдиву критику, виражену в досить різких тонах. Однак саме розгромна критика стала для поета-воїна демонстрацією його любові до України, як цинізм лікаря, що ставить діагноз і призначає хворому лікування, без якого хворобу перемогти неможливо.

Я пишу про вади
Не для самоприниження,
Щоб
ми разом вилазили

З цієї ями

Умовою перемоги української незалежності Маланюк вважав сприйняття українцями себе саме самостійною українською нацією зі своєю історією, героями, подіями, а не "рабами Москви" в особі "малоросів".

У ставленні до України літератор поєднував почуття любові з ненавистю. У відповідь на різкі слова поета критики називали його "духовним Квазімодо" і вовком з настовбурченою опаленою шерстю, що виє на чорний степ. Тільки через багато років українці зможуть зрозуміти суть закликів і думок поета. Читач цілком може подумати, що критикував Маланюк Україну виключно заради самого процесу критики, але враження це хибне. Як історик, він демонстрував пороки нації, даючи тим самим шанс змінитися на краще. Очевидно, що більш продуктивною є критика, коли її озвучує людина інтелігентна і творча. Безперечно й те, що критика поета є найкращим доказом його віри в краще майбутнє своєї країни.

Шокуючим твором свого часу для громадськості став вірш Маланюка "Діва-обида". Лише пізніше літературні критики відзначили, що автором подібного твору могла стати тільки людина, безсоромно закохана у свою країну, яка розуміла низьку ефективність інших методів і знайшла у собі сили говорити гірку правду.

На думку Івана Дзюби: «Маланюкова поезія залишиться...

доказом суворої сили українського слова, його здатності бути не лише

мелодійним, ніжним, барвистим, гнучким, вигадливим, – а й безжально-

точним, пружним, лапідарним, його здатності бути згустком волі й думки, що концентруються в пекуче почуття»

 

 

2 лютого

205 років від дня народження Євгена Павловича Гребінки (1812—1848), українського поета.

 

Картинки по запросу Євгена Павловича ГребінкиЄвген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 року на хуторі Убіжище Пирятинського повіту на Полтавщині (тепер село Мар'янівка Гребінківського району) в сім'ї відставного штаб-ротмістра Павла Івановича Гребінки та його другої дружини Надії Іванівни Чайковської.

Початкову освіту здобув у домашніх умовах. У 1825–1831 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук. У гімназії почав писати вірші. 1827 року написав драматичний твір для самодіяльного театру «В чужие сани не садись». 1829 року почав працювати над перекладом на українську мову поеми Пушкіна «Полтава». Брав участь у виданні рукописних журналів, складених із учнівських творів М.Гоголя, Н.Кукольника, М.Прокоповича, Г.Гребінки. 1831 року закінчив гімназію. Того ж 1831 року на сторінках «Украинского альманаха» в Харкові під псевдонімом Е. Гребенкин побачив світ його перший друкований твір — вірш рос. «Рогдаев пир» («Рогдай сидел между друзей…»).

1834 року Гребінка переїхав до Петербурга, де восени вийшла його збірка байок «Малороссийские приказки», працює у комісії духовних училищ. 1836 року вийшов переклад поеми Пушкіна «Полтава» українською мовою. У червні 1835 року Іван Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком.

З 1837 року працює вчителем російської мови у Дворянському полку. Бере участь в організації викупу Т.Шевченка з кріпацтва, збирає твори українською мовою й клопочеться про випуск їх у додатках до журналу «Отечественные записки». Одержавши відмову, із зібраних для додатків матеріалів укладає альманах «Ластівка», який вийшов 27 квітня 1841 року.

1840 року Гребінка допоміг Шевченкові у виданні «Кобзаря». Того ж року в журналі «Отечественные записки» вийшла Гребінчина повість «Записки студента», а в «Утренней заре» — повість «Кулик».

1842 року пише повість «Сеня».

У 1843 році Гребінка відвідав Україну, був у Харкові, разом з Шевченком побував у маєтку Т.Волховської в селі Мосівці. Того ж року в журналі «Отечественные записки» надруковано роман «Чайковський» з епіграфами, взятими із Шевченкових творів.

1845 року познайомився з П.Кулішем, написав нарис «Петербургская сторона».

У 1847 році відкрив своїм коштом у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року вийшли повість «Заборов» та «Приключения синей ассигнации». З 1846 року Гребінка почав видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця 1848 року він видав вісім томів.

Гребінці належить також кілька українських ліричних поезій, що виникли на грунті народної творчості (“Човен” (1833), “Українська мелодія”, “Заквітчалася дівчина...”, “Маруся” та ін.).

Найвизначніше місце в художньому доробку Гребінки українською мовою посідають байки. Славу йому як байкареві принесли “Малороссийские приказки”, що з'явились окремими виданнями у Петербурзі в 1834 і 1836 рр. Більшість байок Гребінки — «Зозуля та Снігир», «Сонце та Хмари», «Рожа та Хміль», «Школяр Денис», «Грішник», «Ворона і Ягня», «Вовк і Огонь» та інші — своїм корінням сягають у народну творчість і побудовані на зіставленні двох моралей — панської і народної, хижацької і гуманної. Для своїх байок Гребінка використовує традиційні в народній творчості персонажі Ведмедя, Вовка, Лисиці, Орла, а з другого боку постають Віл, Зозуля, Снігур, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи й ідеї його творів були зрозумілими для народу й виконували свою моралізаторську та повчальну роль. В одній з найкращих своїх байок — «Вовк і Огонь» Гребінка у досить сміливій критичній формі так висловлює характер взаємовідносин між багатими і бідними:

З панами добре жить, Водиться з ними хай тобі господь поможе,

Із ними можна їсти й пить, А цілувать їх — крий нас боже!

Помер Гребінка 3 грудня 1848 року від туберкульозу в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убіжище, де й поховали 13 січня 1849 року в сімейному склепі.

 

 

4 лютого

80 років від дня народження Григорія Титовича Гайового (1937), українського поета, гумориста.

 

http://svitlytsia.crimea.ua/viewimg.php?f=images/articles/2009_7319.jpg&hsize=150Гайовий Григорій Титович народився 4 лютого 1937 року в с. Степанівка Менського району Чернігівської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

У 1962 був заарештований в Донецьку за те, що очолював групу дисидентів. Відсидів 5 років у таборі № 7 (Сосновка), потім на ст. Потьма в таборі № 11 «Дубровлагу», Мордовія.

Звільнившись, майже 20 років не мав можливості працювати за фахом журналіста, ані на «ітеерівській» посаді, а на робітничу не приймали, мотивуючи тим, що мав вищу освіту. Висіла загроза виселення з Києва за звинуваченням у «дармоїдстві». Працював сезонним різноробочим, вантажником, кочегаром.

У часи «гласності» й «перебудови» почав публікувати в неформальній, а згодом і в іншій пресі вірші, публіцистичні статті. Працюючи в журналі «Пам'ятки України», редаґував книжку Л. Лук'яненка «Вірую в Бога і в Україну», написав до неї передмову. Редаґував його книжку «На землі Кленового Листка» (видана 1998 і 2002).

Був членом проводу Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих, з 1999 р. член Національної Спілки Письменників України.

У 2000–2004 рр. — заступник голови Київської організації НСПУ, нині очолює творче об'єднання сатириків та гумористів цієї організації.

Премії та нагороди:

Літературна премія “Благовіст” (2010);

Всеукраїнська літературно-мистецька премія імені Степана Руданського (2014).

Творчий здобуток:

Крім численних переважно публіцистичних публікацій у періодичній пресі, повісті “Зірвані квіти” та великої добірки віршів “Мордовські мотиви”, вміщеної у збірнику невільничої поезії “З облоги ночі” (К., “Укр. Письменник”, 1993 р), видав шість сатиричних книжок: “Болячка” (К., “Молодь”, 1991 р.), “Українські псальми” (К., “Гарт”, 1999 р.), “Тінь Дракона” (К., “Гарт”, 2000 р.), “Сподвижники” (“Гарт” − Київ – “Кентавр” − Харків), “Пересмішник на Парнасі” (“Деміур”, К., 2001), “Бліда Поганка, або Презумпція невинности” (К., “Юніверс”, 2004).

 

 

 

 

7 лютого

205 років від дня народження Чарльза Діккенса (1812—1870), англійського прозаїка.

 

http://www.leithhall.com/wp-content/uploads/2015/11/charles-dickens-pictures-8.jpgЧарлз Джон Гаффем Діккенс народився 7 лютого 1812 року в Лендпорте, Англія поблизу Портсмута в сім’ї службовця фінансового управління морського відомства. З 1817 по 1823 роки родина Діккенса проживала в місті Четем, де Чарльз почав відвідувати школу. Ці роки він згодом називав найщасливішими у своєму житті.

Кінець безтурботному дитинству поклали фінансові неприємності, через які батько був посаджений в боргову в’язницю, а 11-річний Чарльз змушений був кілька місяців відпрацювати на фабриці, що виробляла ваксу.

1824-1826 — роки навчання в приватній школі «Академія Веллінгтон-Хаус». 1827р. — вступив на місце молодшого клерка в адвокатську контору. У 1828 р. — влаштувався вільним репортером в судову палату, а в 1832 р. — парламентським кореспондентом.

У 1833 р. в щомісячному журналі письменник надрукував свій перший нарис — «Обід на Поплар-Вок», підписаний псевдонімом «Боз».

1836 р. — опублікував перші розділи роману «Посмертні записки Піквікського клубу», що мали великий успіх у читачів. У тому ж році Діккенс одружився з дочкою юриста і журналіста Дж. Хогарта Кейт, з якою він створив велику багатодітну родину (в них було 10 дітей), але так і не випробував подружнього щастя, вони розлучилися.

1837-1841 рр. — Виходять в світ знамениті романи Ч. Діккенса: «Пригоди Олівера Твіста» (1839), «Життя і пригоди Ніколаса Нікльбі» (1839), «Лавка старожитностей» (1840) і ін. У 1842 р. письменник здійснив подорож в США, під час якої пережив глибоке розчарування в американській демократії та американському способі життя. Ці враження знайшли відображення у романі «Мартін Чезлвит» (1844). Потім з’явився цикл «Різдвяні повісті» (1848), романи «Домбі і син» (1848), «Життя Девіда Копперфілда, розказане ним самим» (1850). В 1850-ті рр. — Були написані романи «Холодний дім» (1853), «Важкі часи» (1854) і «Крихітка Дорріт» (1857). Деякий час Діккенс працював редактором журналу «Домашнє читання», в якому друкував власні твори. Після конфлікту з видавцями він заснував аналогічний журнал «Круглий рік». З 1858 р. письменник виступав з публічними читаннями своїх творів. Ці читання стали легендарним явищем європейського культурного життя. 1860-і рр. — Працював над романами «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний друг» (1865), «Таємниця Едвіда Друда» (1870, незакінчений).

9 червня 1870 р. — помер внаслідок інсульту.

 

115 років від дня народження Антіна Рудницького (1902—1975), українського композитора, диригента, музикознавця.

 

http://zbruc.eu/sites/default/files/pictures/rudnytskyy_antin.jpgРудницький Антін Іванович (англ. Antin Rudnytsky;

7 лютого 1902, с. Луки, Самбірський район, Львівська область — 30 лютого 1975, Томс Рівер (Toms River), Нью-Джерсі, США) — український композитор, піаніст і диригент.

Музику почав писати у 15 років. Брав уроки гармонії у професора Музичного інституту імені Миколи Лисенка Василя Барвінського.

Закінчив Львівську консерваторію (у Курца і Лялевіча).

1924 — закінчив Вищу Музичну Школу (Hochschule fur Musik) в Берліні та музикологію в Берлінському університеті (став доктором музикознавства).

У Греції йому ґарантували місце професора Афінського університету, але музикант віддав перевагу пропозиції з УСРР.

1927—1930 — дириґент Харківської опери. Свою працю в УСРР почав із «Пікової дами» з Марією Литвиненко-Вольгемут у головній ролі.

1930—1932 — перший диригент Київської опери та професор Київської консерваторії.

1932—1934 — диригент Львівської опери, керує польським мішаним хором. З його ініціативи святково відзначили тисячну виставу опери «Запорожець за Дунаєм».

Викладач музичних шкіл у Харкові, Києві, Львові.

На початку 1930-х рр. разом з Василем Барвінським, Станіславом Людкевичем і Нестором Нижанківським був засновником і організатором Союзу Українських Професійних Музик.

Диригував оркестрами у Варшаві та Каунасі.

Відбував ґастролі по різних країнах Європи (1934—1936), турне в Америці (разом з дружиною, оперною співачкою Марією Сокіл, 1937—1938). Як стверджують деякі джерела, великий концертний тур у США було проведено на прохання митрополита Андрія Шептицького, а кошти від нього — передані на будівництво «Народної лічниці» у Львові.

1938 — був автором музичного оформлення і брав участь у зйомках музичного фільму Василя Авраменка «Запорожець за Дунаєм» З 1959 — керівник і головний дириґент Союзу Укр. Хорів Америки та дириґент мішаного хору «Кобзар» у Філадельфії (1953—1975).

1969 — отримав Золоту медаль Френсіса Гопкінса, якою відзначали найзаслуженіших громадян Америки у сфері культури й мистецтва.

Автор численних музичних композицій, фортепіанних творів, камерної музики, симфоній, ораторії «Гайдамаки» (1974), «Посланіє» для хору (1960), опер «Довбуш» (1936) і «Анна Ярославна» (1966), балету «Бурі над Заходом» (1931), книжок «Укр. музика» (1963) і «Про музику і музик» (1980, видана посмертно).

Головні твори:

Опери

«Довбуш» (1938),

«Анна Ярославна» (1967),

«Княгиня Ольга» (1968);

Симфонічні твори (три симфонії, Балетна сюїта, Лірична поема)

Балет «Бурі над Заходом» (1932),

Ораторія «Гайдамаки» (1974),

Кантати для хору і оркестри («Посланіє» слова Т. Шевченка, «Мойсей» слова І. Франка, «На світанку», «Січнева кантата»),

Концерт для віолончелі з оркестром;

Камерні твори (два струнні квартети, соната для віолончелі і фортепіано), інтрада, фортепіанні твори (Соната, Сюїта, Варіації, Фантазія, Дівертіменто та ін.), бл. 70 солоспівів.

Серед західноукраїнських композиторів Рудницький започаткував, так званий, модерний напрям. Музична мова його творів до 1930-х pp. суто радикальна, за пізнішого періоду романтично-сучасна. Рудницький активний як музичний автор і критик: «Українська музика, історично-критичний огляд» (1963), численні статті, зокрема на теми сучасної української музики.

Похований на цвинтарі св. Андрія в Саут-Баунд-Бруку.

 

 

 

 

8 лютого

195 років від дня народження Опанаса Васильовича Марковича (1822—1867), українського фольклориста, етнографа,  композитора.

Картинки по запросу Опанаса Васильовича МарковичаОпанас Васильович Маркович народився 8 лютого 1822 року у с. Кулажинцях Пірятинського повіту Полтавської губернії (тепер Гребінківський район Полтавської області). Він був шостим сином начальника канцелярії військового міністра Василя Марковича, який походив з давнього козацько-старшинського роду Марковичів.

Вже в дитинстві було помічено його тягу до музики. Мати Опанаса, Олена Керстен, сама непогана музикантка і прихильниця народних пісень, заохочувала сина записувати почуті на вечорницях, де Опанас спілкувався з однолітками кріпаками, пісні.

У 1836 році Опанаса було відправлено на навчання до 2-ї Київської гімназії при Київському університеті Св. Володимира. Хлопчина став улюбленцем професора російської літератури Івана Даниловича Краськовського, пристрасного любителя українського фольклору. Він годинами міг слухати Опанасові перекази історій, почутих від кріпосних друзів-кулажинців. За дорученням педагога Опанас став записувати народні перекази, казки, прислів’я, приказки та пісні, які чув від селян. Особлива сторінка в житті Опанаса Марковича – участь у діяльності українського аматорського театру «Товариство, кохаюче рідну мову», заснованого Леонідом Глібовим у Чернігові. Глібов відповідає за літературно-репертуарну частину, Маркович виконує обов’язки композитора-диригента, відповідає за культуру сценічної мови та вокал, пише музику до п’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка».

Багато зібраних О. Марковичем матеріалів опубліковано у виданнях М. Номиса, В. Антоновича, М. Драгоманова, у «Записках Черниговского статистического комитета», у газеті «Черниговские губернские ведомости». Зокрема, у виданому А. Метлинським збірнику «Народні південноросійські пісні» вміщено пісню «Про Нечая» за підписом О. Марковича.

Головну працю О. Марковича «Украинские пословицы, поговорки и тому подобное» було видано М. Номисом 1864 року в Петербурзі.

Помер Опанас Маркович на 45 році життя від невиліковної тоді хвороби – туберкульозу. Похований на Болдиних горах, Чернігів, Україна.

 

 

 

12 лютого

85 років від дня народження Степана Павловича Колесника (1932), українського публіциста, журналіста.

 

http://ukurier.gov.ua/media/images/articles/2011-10/klsn_jpg_203x203_crop_upscale_q85.jpgКолесник Степан Павлович народився 12 лютого 1932, Мончинці Калинівського району Вінницької області — український публіцист, журналіст. Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка (1992) за книгу «Обкрадені села» та Міжнародної літературної премії ім. Івана Кошелівця. Літературна премія імені Михайла Стельмаха журналу «Вінницький край» (2014).

Служив на флоті, у 1952–1953 роках працював у Шаргородському РК ЛКСМУ Вінницької області. У 1953 році вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Г. Шевченка й закінчив у 1958 році. Працював у редакціях газет «Молодь України», «Патріот Батьківщини», «Радянська Україна», «Літературна Україна», журналів «Україна», «Новини кіноекрана», на кіностудії імені О. Довженка, у видавництві «Молодь». Із 1984 по 1999 роки читав свій курс студентам факультету журналістики Київського Державного (потім Національного) Університету ім. Т. Шевченка. Паралельно викладав у Академії Збройних Сил України. З 1986 року — доцент факультету журналістики Київського університету.

З 1993 року по 1999 рік головував у Київській організації Спілки письменників України та був секретарем Спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. Був кандидатом у народні депутати України у 1998 році. З грудня 1999 року член Ради старійшин УНП «Собор». Немало часу в своєму житті присвятив журналістським мандрам: од зелених Карпат до сивого Паміру, від Арктики (Ямал) до Венеції, Риму, Афін, Олімпії, Відня, Будапешту… Канал УТР створив відеофільм (державне замовлення) «Історія публіциста» про Степана Колесника. Ще в студентські роки був відзначений медаллю «За освоєння цілинних земель». А в незалежній Україні С. Колесника нагороджено орденом «За заслуги» (ІІІ та ІІ ступенів). В журналістиці С.Колесника вшановано найвищим званням: «Зірка української журналістики» та нагороджено Золотою медаллю журналістики.

До січня 2013 року працював спеціальним кореспондентом газети «Сільські вісті».

Автор сценарію документального фільму «Солдатські вдови». (Кінотвір демонструвався в ООН), «Ой на горі калина», «Солдат зійшов на п'єдестал».

Творчий доробок

«Медозбір» (1967), «Яблуневі кордони» (1968), «Доброкут» (1975), «Живу після смерті» (1980), «За Десною жито половіє» (1982), «На Севере жарко» (1983), «Довга кладка через літа», « Бунт середняків» (1990),  «Обкрадені села» (1992), «Куди пливе ескадра?» (1993), « Чи будемо пересівати волю» (2012).

 

 

14 лютого

День Святого Валентина - День закоханих

«Любов – це енергія життя»

http://img0.liveinternet.ru/images/attach/d/1/133/592/133592892_6121018_valentinesdayloveromance1639__Copy_1_.jpgДень святого Валентина, або День усіх закоханих сердець.

Дуже незвичайне і романтичне свято, коли закохані отримують ще одну можливість сказати один одному про свою любов і подарувати приємні подарунки.

 

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. (В. Сосюра)

Про Валентина, що дав святу своє ім´я, відомо небагато. Кажуть, що він жив у III столітті н.е., в римському місті Терні. За одними даними, він був простим християнським священиком, інші легенди зводять його в ранг єпископа. За сукупністю даних можна з достатньою впевненістю припустити, що Валентин був відносно молодий, гарний собою, добрий і чуйний. Є відомості про те, що, поряд з основною професією, Валентин займався природничими науками та медициною.

Час життя і діяльності Валентина збігся з часом правління римського імператора Клавдія II, який дуже шанував військову доблесть прославлених римських легіонів і не дуже жалував християн. Для збереження військового духу імператор видав указ, що забороняє легіонерам одружуватися, бо вступивши у шлюб занадто багато часу вони проводять в сім´ї і зайняті думками не про благо імперії і військову доблесть. Не боючись імператорського гніву, молодий християнський священик Валентин продовжував таємно вінчати закоханих легіонерів. Згідно з деякими даними, його заступництво закоханим простиралося ще далі - він мирив посварених, писав любовні листи, дарував молодим парам квіти.

Де є любов, там є життя. (М. Ганді)

Зберегти все це потай не було ніякої можливості, а оскільки Римська імперія славилася своєю повагою до законів (донині ми багато в чому живемо по Римському Праву), день у день хмари збиралися над головою священика. Наприкінці 269 року н.е. грянув грім - Валентин був узятий під варту, а незабаром був підписаний указ про його страту.

Легенда огортає романтичним флером і самі останні дні життя Валентина. Згідно одним уявленням, в нього закохалася сліпа дочка тюремника. Валентин, як священик, що дав обітницю безшлюбності, не міг відповісти на її почуття, але в ніч перед стратою (13 лютого) прислав їй зворушливий лист. За іншою версією, Валентин сам закохався в прекрасну дівчину, та ще, користуючись своїми медичними знаннями, в очікуванні страти вилікував її від сліпоти.

Любов - це мить, що дає життя вічності. (Л.С. Сухоруков)

Як все було насправді, ми не знаємо і вже ніколи не дізнаємося, але безсумнівно одне - молодий християнський священик дійсно загинув в ім´я Любові. І цієї Любові було йому відпущено багато на одне його коротке життя - любов до Бога, любов до прекрасної дівчини, любов до людей взагалі, яким він допомагав і як священик, і як лікар, і як просто прекрасна людина з величезною душею, яка творить добро.

 Десь на дні мого серця заплела дивну казку любов. (П. Тичина)

Створення першої валентинки приписується Чарльзу, Герцогу Орлеанському (1415 рік), сидячому в цей час у в´язниці, в одиночній камері, який вирішив боротися з нудьгою шляхом писання любовних послань власній дружині. Проте найбільшого розквіту валентинки досягли у вісімнадцятому столітті.

Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти? (В. Симоненко)

Тепер під "валентинкою" розуміються вітальні листівки у вигляді сердечок з найкращими побажаннями, освідченнями в коханні, пропозиціями руки і серця або просто жартами, які не підписують, і одержувач повинен сам здогадатися, від кого вони. Крім них люди дарують своїм коханим троянди (оскільки вважається, що вони символізують любов), цукерки-сердечка та інші предмети із зображеннями сердець, птахів і звичайно, символу Дня Святого Валентина - маленького крилатого ангела Купідона.

З тобою жити на одній землі, — яке велике щастя! (Олександр Олесь)

 

 

Міжнародний день дарування книг

 

Книга рятує душу від здерев’яніння...

                                                                 Т. Г. Шевченко

http://library.sspu.sumy.ua/sites/default/files/1_5.jpgМіжнародний день дарування книг (International Book Giving Day)

Його започаткувала американка Еммі Бродмур у 2012 році. Ідею підказав її маленький син, який запитав маму, чому немає особливого дня, коли люди дарують один одному книги.

 

Це одне з наймолодших свят в календарі, його святкують з 2012 року.

У цей день, зазвичай, прийнято дарувати книжки один одному та членам родини, залишати книжки в людних місцях, надавати знижки в книгарнях, організовувати волонтерські кампанії зі збирання книжок, жертвувати твори друку бібліотекам.

   З кожним роком все більше книжок, як уже прочитаних, так і зовсім нових, вирушає в дорогу в усі куточки світу. Міжнародний день дарування книг - це добровільна ініціатива. Вона спрямована на підвищення інтересу і доступу до книги. Основна мета Міжнародного дня дарування книг – надихнути людей по всьому світу подарувати 14 лютого книгу. Вважається, що у цей день мають об'єднатися і ті, хто дарує книги, і ті, хто прищеплює любов до читання.

Як можна відсвяткувати цей день:

- Подарувати книгу бібліотеці, або другові, родичу, незнайомій людині;

- Залучіть до цього свята друзів через соціальні мережі;

- Приєднайтесь до буккросингу ("прочитав – передай іншому").

Адже книга – один із найцінніших винаходів людства, вона сіє правду, добро, любов; вона дасть нам відповіді на всі запитання і гарну пораду; навчить жити, любити і працювати заради щастя народу, заради самих себе і своїх рідних. Сьогодні без книги ми не можемо уявити своє життя, бо вона — постійний супутник, найкращий порадник у всіх життєвих ситуаціях і для малечі, і для школяра, і для зрілої, досвідченої людини. Недарма в народі кажуть: «Хто багато читає, той багато знає». Частіше заглядайте до скарбниці духовності — книг, з яких б'є невичерпне джерело мудрості.                                                                       

 

 

16 лютого

65 років від дня народження Віктора Олексійовича Жадька (1952), українського письменника, публіциста, науковця, видавця, некрополезнавця, краєзнавця, енциклопедиста, фотоаматора.

http://www.library.ck.ua/images/novini/Zhadko.jpgЖадько Віктор Олексійович народився 16 лютого 1952 року, с. Іваньки, Маньківського району, Черкаської області — український письменник, публіцист, науковець, видавець, некрополезнавець, краєзнавець, енциклопедист, фотоаматор. Доктор філософських наук (2008), професор (2011), академік АН ВО України (з 2008; Відділення масової комунікації), академік-секретар Відділення. Заслужений працівник освіти України (2007); Відмінник столичної освіти (2012).

Освітянин 2007, 2008, 2010, 2011, 2012 та 2015 років; завідувач кафедрою журналістики Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Директор Інституту суспільно-політичних наук Національної академії керівних кадрів працівників культури і мистецтв (2011—2012); радник Міністра культури України (2010 -2012). Член Національної Спілки журналістів України (1978), член Національної спілки письменників України (2002). Член Національної спілки краєзнавців України (2010). Серед творів письменника багато видань присвячено Миколаївщині. Це художньо-документальні повісті «Передай вогонь синам» (1984), «Де стежку торували партизани» (1987), трилогія «Благословенне святим Миколаєм» (2000); роман-пошук «Грек із душею українця»; роман-хроніка «Восставшие против императора»; збірник нарисів та інтерв’ю «А степ як море»; історичний календар Миколаївщини «Узбереги Божої ріки» (всі - 2003), двох томне видання «Микола Аркас» (2008), краєзнавчий довідник «Вулиці Миколаєва» (1985).

Жадько В.О. – автор фотоілюстративного довідника «Байковий некрополь» (2004); повісті та оповідань «Сміливий Олексійко»; науково-історичного довідника «Український некрополь»; навчального посібника «Основи журналістики та редакційно-видавнича справа» (2005); науково-історичних довідників «У пам’яті Києва: Столичний некрополь письменників» (2006) і «Маньківщина: Не забуваймо рідного порогу» (2006); літературно-публіцистичного довідника «Некрополь на Байковій горі» (2009). Автор-упорядник видання "Черкащина. Універсальна енциклопедія" «Черкащина». Універсальна енциклопедія». Побачили світ у наукових вісниках, журналах України та закордону понад 150 наукових праць; монографія «Історична пам`ять у системі духовного світу особистості» (2008) та ін.

 

 

17 лютого

105 років від дня народження Андре Нортон

(Аліси Мері Нортон) (1912— 2005), американської письменниці – фантаста.

Похожее изображениеАндре Нортон (Andre Norton) Еліс Марі Нортон, «Великий Майстер Наукової Фантастики і Фентезі» (Grand Dame of Science Fiction and Fantasy) (17 лютого 1912 — 17 березня 2005) — американський письменник-фантаст. Американська асоціація письменників-фантастів удостоїла Нортон високого титулу Великого Майстра, досі вона залишається єдиною жінкою, удостоєною цього титулу.

 

Народилася в Клівленді, штат Огайо. В школі часто відвідувала бібліотеку, багато читала. Була редактором шкільної стінгазети, для якої писала свої перші оповідання. У 1930-1932 рр. навчалася в Західному Резервному Університеті. Почала працювати в Клівлендської громадській бібліотеці. Першу книгу «The Prince Commands» (в жанрі військового роману) випустила в 1934 р. У тому ж році за порадою видавців взяла чоловічий псевдонім Андре (або Ендрю) Нортон. Як вважалося, це повинно було привернути чоловічу аудиторію. Згодом Нортон офіційно змінила ім'я, включивши в нього «Андре».

Серед найбільш помітних творів Нортон — серія космічних опер «Королева Сонця» про зоряних торговців, цикли «Чаклунський Світ» і «Ельфійська Трилогія» в жанрі фентезі. Вперше наш читач відкрив для себе Нортон у 1969 році, коли був опублікований в перекладі самих братів Стругацьких роман письменниці «Саргасси в космосі». Лауреат близько 20 премій і призів. Вона написала понад 130-ти романів. Померла Нортон 14 березня 2005 року рано вранці, в своєму будинку в місті Мерфрісборо, штат Теннессі, США. Американська асоціація письменників-фантастів посмертно заснувала премію імені Андре Нортон.

 

 

20 лютого

День Героїв Небесної Сотні

 

День Героїв Небесної Сотні. Відзначається щорічно відповідно до Указу Президента України № 69/2015 від 11.02. 2015 р.

11-го лютого 2015-го року, Указом Президента України № 69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні» в країні встановлено особливий пам’ятний день – «День Героїв Небесної Сотні», який відзначається тепер щорічно 20-го лютого. Це зроблено, за даними проекту DilovaMova.com, «На підтримку ініціатив громадськості та з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України», – йдеться в документі.

 

Всесвітній день соціальної справедливості

 

Картинки по запросу день соціальної справедливості20 лютого - Всесвітній день соціальної справедливості. Це свято було встановлено для того, щоб звернути увагу всього людства на необхідність прагнення до соціальної справедливості.

Справедливість — це основа демократичного суспільства, яке забезпечує всім своїм членам рівні права і можливості. Соціальна справедливість декларує повагу до кожної людини, нації і держави.

Поява даного свята пов'язана з рішенням Генеральної асамблеї ООН, яка 26 листопада 2007 року оголосила про початок його святкування, що відзначається щорічно починаючи з 2009 року. 20 лютого було невипадково вибрано, оскільки в цей день в 1999 року відбулася міжнародна зустріч у Копенгагені, на якій представники багатьох держав визначили основні принципи розвитку суспільства, серед яких особливе місце займає соціальна справедливість.

Всесвітній день соціальної справедливості сприймають як один з інструментів досягнення соціального діалогу для формування справедливо влаштованого суспільства.

Федерація професійних спілок звернулася до Президента України з пропозицією запровадити в Україні щорічне відзначення Всесвітнього Дня соціальної справедливості .У відповідь 4 листопада 2011 року Президент України В. Ф. Янукович прийняв Указ № 1021/2011 «Про День соціальної справедливості» яким постановив «Установити в Україні День соціальної справедливості, який проводити щороку 20 лютого - у «Всесвітній день соціальної справедливості» з метою звернення уваги суспільства, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, суб'єктів господарювання, громадських організацій до на вирішенні питань соціальної справедливості та соціального захисту, подолання бідності, забезпечення повної зайнятості, гідної праці, гендерної рівності, соціального добробуту і в цілому у соціальної справедливості для всіх громадян України. В умовах світової фінансової кризи ці питання набувають особливої актуальності та сприятимуть об’єднанню суспільства навколо важливої соціальної мети.

  

 

21 лютого

Міжнародний день рідної мови

 

http://svitppt.com.ua/images/29/28260/960/img5.jpgРІДНА МОВО МОЯ, ПОЕТИЧНА І НІЖНА.

 

І тобі рости й не в'януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі — великого народу

Ніжна і замріяна душа.

 

 

21 лютого ми святкуємо Міжнародний день рідної мови.

Цю дату визначено на 30-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, яка наголосила на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури, для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави.

Мова - духовний скарб нації. Це не просто засіб людського спілкування, це те, що живе в наших серцях. Змалечку виховуючи в собі справжню людину, кожен із нас повинен в першу чергу створити в своїй душі світлицю, у якій зберігається найцінніший скарб - МОВА. Недарма говориться, що без усякої іншої науки ще можна обійтися, а без знання рідної мови обійтися не можна. І це справді так. Людина, яка не хоче знати рідної мови, руйнує те, що повинно стати фундаментом її особистості.

Українська мова пройшла нелегкий шлях. Однак, попри всі перешкоди, для багатьох мільйонів людей вона була і є рідною, є мовою їхніх дідів, батьків і буде також мовою їхніх дітей. Ми щиро віримо, що краса і сила української мови пригорне до себе серця мільйонів інших людей.

Саме ми, заради прийдешніх поколінь, повинні зберігати і шанувати мову, як це робили наші славні предки. Тож, як писав Максим Рильський: «...Як парость виноградної лози плекаймо мову...». Любімо свою рідну мову, бо з нею наше майбутнє і майбутнє України!

 

       

  

 

 

25 лютого

130 років від дня народження Леся Курбаса

          (1887—1937), українського режисера, актора, драматурга, публіциста, перекладача, теоретика театру.

https://im1-tub-ua.yandex.net/i?id=df7539d8215c6e929182f4861ea12233&n=33&h=215&w=146Лесь Курбас (повне ім’я — Олександр-Зенон Степанович Курбас) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург. Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (Львівська область) у родині акторів театру. Навчався у Тернопільській гімназії.

З 1907 року навчався на філософському факультеті Віденського університету, через рік перевівся до Львівського університету. У 1909 році організував студентський театр, в якому став головним режисером і актором. За вимоги українізації з університету був відрахований. Пізніше відновився в Віденському університеті, який і закінчив одночасно навчаючись в драматичній школі при Віденській консерваторії. Працював в гуцульському театрі Гната Хоткевича, Львівському театрі товариства «Руська бесіда».

З початком Першої світової війни переїхав до Тернополя, де в 1915 році організував стаціонарний театр «Тернопільські театральні вечори». У 1917 році на запрошення Миколи Садовського переїхав до Києва, де організував театральну студію (пізніше «Молодий театр»). У 1917 р. був відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті». У вересні 1919 року одружився із танцівницею Валентиною Чистяковою. У березні 1922 року організував знаменитий театр «Березіль» (пізніше переведений до тодішньої столиці радянської України Харків). У серпні 1925 року отримав звання Народного артиста УРСР. Після згортання політики «українізації» був звинувачений в «націоналістичних збоченнях», відсторонений від керівництва театром, 25 грудня 1933 був заарештований в Москві і засуджений до 5 років виправно-трудового таборів. Перебуваючи в ув’язненні на Соловках, організував самодіяльний театр. 9 жовтня 1937 засуджений до страти. 3 листопада 1937 його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

 

  

 

 

 

26 лютого

215 років від дня народження Віктора Марі Гюго (1802—1885), французького прозаїка.

Картинки по запросу віктор гюгоВіктор Гюго народився Гюго 26 лютого 1802 у французькому місті Безансон в сім’ї генерала. Перші роки провів в Марселі, а також різних містах Італії, через військову кар’єру батька. Освіту почав здобувати в ліцеї Людовика Великого. Перші твори Гюго написав у 14 років. Інтерес читачів привернув завдяки сатирі «Телеграф». З перших же років заняття поезією і прозою отримує визнання на літературних конкурсах. У 1822 році він одружився на Адель Фуше, в шлюбі народилося п’ятеро дітей. Перший роман Гюго був виданий в 1823 році — «Ган ісландець», підштовхнув автора до створення літературного гуртка, який також видавав журнал. Вже в 1824 вийшло зібрання віршів «Нові оди».

У 1825 році Гюго отримав орден Почесного легіону, увійшов до складу гуртка романтиків. Драма Гюго «Кромвель», написана в 1827 році, висловлює принципи романтизму автора. Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюґо надзвичайно продуктивним. 1829 року з’явилася п’єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Потім Гюго пише драму «Ернані», «Битва за Ернані». Не менший резонанс мали і наступні п’єси, зокрема, «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831).

Збірники ліричних віршів Віктора Гюґо — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. У 1841 році Гюго став членом Французької академії. 1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. У 1843 році поет пережив страшну трагедію: його дочка Леопольдіна та її чоловік потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї. Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час вигнання Гюґо написав — «Наполеон Малий», «Відплати»  1856 року вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюґо, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860—1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені». У період свого перебування на Гернсі Гюґо опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869).  У 1870 році Гюґо повернувся до Парижа, був обраний у Національну Асамблею 1871 року. Але незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативного більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грозний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року. 1874 року Гюґо пише історичний роман «Дев’яносто третій рік». У віці 75 років Віктор Гюґо видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Заключна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюґо. Гюго помер 22 травня 1885 у віці 83 років від пневмонії. Його останки були поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.


Бібліотека ХНЕУ